Мотив та мета злочину

6. Мотив та мета злочину. Емоційний стан

Мотив та мета злочину

Важливуроль у характеристиці суб'єктивноїсторони крім вини відіграють такожмотив та мета злочину.

Мотивцевнутрішнє спонукання, рушійна силавчинку людини, що визначає його змісті допомагає більш глибоко розкритипсихічне ставлення особи до вчиненого.

Мета–цеуявлення про бажаний результат, якогопрагне досягти особа, що визначаєспрямованість діяння.

Мотивта мета як психічні ознаки характернідлябудь-якої свідомої вольової поведінкилюдини. Вїх основі лежать потреби, інтересилюдини. Однак коли йдеться про мотив тамету злочину,їхзміст визначається антисоціальноюспрямованістю.

Мотивзлочину –цеспонукання до вчинення злочину, а мета– уявлення про його суспільно небезпечнийнаслідок, про ту шкоду, що, як усвідомлюєвинний, настане для охоронюванихкримінальним законом відносин і яка,проте, є для нього бажаною.

Мотивдає змогу визначити, чомуособавчиняє злочин, а мета – зарадичого, доякого результату спрямована її суспільнонебезпечна діяльність. Звідси очевидно,що, по-перше,промотив і мету злочину можна говоритилише у разі вчинення умиснихзлочинів.

Прицьому мета може бути тільки у злочинах,що вчиняються з прямим умислом, оскількивона є свідченням бажання певногонаслідку.

По-друге,суб'єктивнасторона містить не всі мотиви та мету,а тільки ті з них, що визначають суспільнунебезпечність, антисоціальну спрямованістьдіяння, впливають на ступінь йоготяжкості або на ступінь суспільноїнебезпечності особи винною.

Мотивиможуть мати різний характер: користь,помста, хуліганський, корисливий,жалість, співчуття, прагнення допомогтиіншій людині та ін. Мета також може бутирізною, наприклад, мета незаконногозбагачення, приховати інший злочин,насильницької зміни конституційноголаду, мета збуту підроблених ціннихпаперів тощо.

Навідміну від вини мотив та мета у структурісуб'єктивної сто­рони є факультативнимиознаками, тобтотакими, які в характеристиці суб'єктивноїсторони різних злочинів можуть відіграватирізну роль.

Залежно від законодавчогоопису суб'єктивноїсторони конкретних злочинів мотив тамета можуть виконувати роль обов'язкових,кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих),привілейованих ознакабо ознак,що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Обов'язковимиознаками мотивта мета виступають у тих випадках, колизаконодавець передбачає їх у диспозиціяхстатей: або прямо вказує на них, або вониоднозначно випливають із характерудіяння. Так, у диспозиції ст.

364 КК прямозазначені корисливі мотиви або іншіособисті інтереси як обов'язкові ознакисуб'єктивної сторони зловживання владоюабо службовим становищем. У ст.

185 ККпрямо не названі корисливий мотив такорислива мета, але саме діяння –крадіжка, визначена законом як таємневикрадення чужого майна, внутрішньовимагає їх як обов'язкових.

Якщозаконодавець передбачає конкретнімотив чи мету як обов'язкові ознакискладу злочину, то відсутність їх уконкретному випадку виключає цей складзлочину. Наприклад, якщо при вчиненніпевних дій відсутній хуліганськиймотив, то склад хуліганства, передбаченийу ст. 296 КК, виключається. Не може бутишахрайства (ст. 190 КК) без корисливихмотиву та мети.

Оскількипевні мотиви та мета впливають на ступіньтяжкості злочину,законодавець може вказати їх у деякихскладах як кваліфікуючіабо особливо кваліфікуючі ознаки, тобтотакі, що підвищують (збільшують) суспільнунебезпечність певного складу.

Наприклад,простий склад умисного вбивства,передбачений у ч. 1 ст. 115 КК, являє собоюумисне протиправне заподіяння смертііншій людині незалежно від мотивів тамети.

Однак якщо це вбивство вчиняєтьсяз корисливих чи хуліганських мотивівчи з помсти за виконання потерпілимсвого службового або громадськогообов'язку, то воно визнається більштяжким (кваліфікованим) – передбачениму відповідних пунктах ч. 2 ст. 115 КК.

Особливо кваліфікуючими ознаками є,наприклад, мета продажу незаконновилученої крові у складі насильницькогодонорства (ч. 3 ст. 144 КК).

Разомз тим певні мотиви та мета можутьзменшувати суспільну небезпечність,тяжкість конкретних злочинів, томузаконодавець вказує їх у деяких складахзлочинів як привілейовані, тобто такі,що визначаютьзлочин менш тяжким (привілейованим). Дотаких злочинів належать, наприклад,убивство при перевищенні меж необхідноїоборони (ст. 118 КК), бо його мотивом єзахист від суспільно небезпечногопосягання.

Середфакультативних ознак суб’єктивноїсторони вирізняють також емоції,або емоційний станпід час вчинення злочину. Емоціїстановлять собою одну із суттєвихфункцій нервово-психічної діяльностілюдини, суб’єктивнепереживання зовнішнього впливу,пов’язанез пізнавальною функцією.Психологічна наука виділяє чотириосновні форми емоційного стану: відчуття,настрій, пристрасть, афект.

І лише афекту– сильномудушевному хвилюванню, яке зумовленонеправомірною поведінкою потерпілогоу випадках, визначених КК надаєтьсякримінально-правове значення. Перебуваючив стані афекту, особа не має можливостів повному обсязі усвідомлювати своюповедінку, керувати нею, не завжди вповному обсязі може усвідомлювати інаслідки такої поведінки.

Все це даєпідстави вважати таке діяння меншсуспільно-небезпечним, ніж аналогічнедіяння, вчинене особою в спокійномупсихічному стані. Стан афекту визначаєтьсякомплексною психолого-психіатричноюекспертизою.

Осудність такої особивиключається лише у випадку, якщо вонаперебувала у стані патологічногоафекту,коли особа повністю втрачає можливістьусвідомлення характеру власної поведінкита керувати нею. Стан фізіологічногоафекту осудності не виключає.

Учинному КК емоційний стан визначаєтьсяобов’язковою ознакою лише двох складівзлочинів – умисне вбивство, вчинене встані сильного душевного хвилювання(ст. 116 КК) та умисне тяжке тілеснеушкодження, заподіяне у стані сильногодушевного хвилювання (ст. 123 КК).

Уразі, якщо мотив, мета та емоційний станособи не передбачені кримінальномузаконі як обов’язкові чи кваліфікуючі(або привілейовані) ознаки складузлочину, вони набувають значенняобставин, що пом’якшують або обтяжуютьвідповідальність.

Источник: https://studfile.net/preview/1862572/page:6/

Мотив і мета злочину

Мотив та мета злочину

1. Вина, будучи обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу зло­чину, не вичерпує її змісту. Важливу роль у характерис­тиці суб'єктивної сто­рони грають також мотив і мета злочину.

Мотивце внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку люди­ни, що визна­чає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити пси­хічне ставлення особи до вчиненого.

Метаце уявлення про бажа­ний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість ді­яння. Мотив і мета як психічні ознаки ха­рактерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини.

Однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю.

Мотив злочинуце спонукання до вчинення злочину, аметауявлення про його суспільна небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка зазнаки для винного настане для охоронюваних кримінальним зако­ном відносин і яка, проте, є для нього бажаною.

З огляду на це мо­тив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета — зара­ди чого, до якого результату спрямована її суспільне не­безпечна ді­яльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мотиви і мету злочину можна говорити лише у разі вчинення умисних злочинів.

При цьо­му мета може бути тільки в злочинах, вчинюваних з прямим умис­лом, тому що вона є свід­ченням бажання певного наслідку.

По-дру­ге, суб'єктивна сторона містить у собі не всі мотиви і мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або сту­пінь суспільної небезпечності особи винного.

2. Мотив і мета є самостійними психологічними ознаками суб'єк­тивної сторони, але вони взаємозалежні, взаємопов'язані між собою і лише у своїй єд­ності можуть дати повне уявлення про спрямова­ність поведінки особи, напри­клад, корисливий мотив і корислива мста в таких злочинах, як крадіжка, гра­біж, шахрайство.

Мотиви можуть носити різний характер: низькі (наприклад, ко­ристь, по­мста, хуліганський); такі, що не мають низького характеру (наприклад, жалість, співчуття, прагнення допомогти іншій людині та ін.). Мста також може бути різною, наприклад, мета незаконного зба­гачення, мета приховати інший зло­чин, мета насильницької зміни кон­ституційного ладу, мета збуту підроблених цінних паперів тощо.

3. На відміну від вини мотив і мета в структурі суб'єктивної сто­рони є факу­льтативншіи ознаками, тобто такими, які в характерис­тиці суб'єктивної сторони різних злочинів можуть відігравати різну роль.

Залежно від законодав­чого опису суб'єктивної сторони конкрет­них злочинів мотив і мета можуть ви­конувати роль: 1) обов'язкових, 2) кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак або 3) ознак, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Обов 'язковими ознаками мотив і мета виступають у тих випад­ках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або пря­мо вказує на них, або вони однозначно випливають із характеру ді­яння. Так, у диспозиції ст.

364 КК прямо зазначені корисливі моти­ви або інші особисті інтереси як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем. У ст.

185 КК закон прямо не називає корисливий мотив і корисливу мету, але саме діяння — крадіжка, визначена як таємне викрадення чужого майна, внут­рішньо вимагає їх як обов'язкові.

Якщо законодавець передбачає конкретний мотив або мету як обов'яз­кову ознаку складу злочину, то відсутність їх у конкретному випадку виключає цей злочин. Так, якщо при здійсненні певних дій відсутній хуліганський мотив, то склад хуліганства, передбачений у ст. 296 КК, відсутній. Не може бути шах­райства (ст. 190) без корис­ливих мотиву і мсти.

Оскільки певні мотиви і мета впливають на ступінь тяжкості зло­чину, зако­нодавець може вказати їх у деяких складах як кваліфікуючі (.то особливо кваліфікуючі ознаки, тобто такі, що підвищують (збільшу­ють) суспільну небез­печність певного складу. Так, простий склад уми­сного вбивства, передбачений у ч. 1 ст.

115 КК, являє собою умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині незалежно від мотивів і мсти.

Однак, якщо це вбивство вчиняється з кори­сливих чи хулігансь­ких мотивів або з помсти за виконання потерпілим свого службового або громадського обов'язку, то воно визнається більш тяжким (ква­лі­фікованим), передбаченим у відповідних пунктах ч. 2 ст. 115 КК.

Особливо кваліфікованими складами, наприклад, є насильницьке донорс­тво за наявності мети продажу незаконно вилученої крові (ч.З ст.144); погроза або насильство щодо службової особи чи громадя­нина, який виконує громадсь­кий обов'язок, з метою помсти за їх службову чи громадську діяльність (ч.З ст.350).

Разом з тим певні мотиви і мета можуть зменшувати суспільну небезпеч­ність, тяжкість конкретних складів злочинів, тому законо­давець відносить їх до так званих привілейованих, тобто з пом'як­шуючими обставинами. Наприклад, вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) належить до вбивств при пом'якшу­ючих обставинах, тому що його мотивом є захист від су­спільне не­безпечного посягання.

Якщо в статтях Особливої частини КК не зазначені мотиви і мета ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі ознаки, то вони на кваліфіка­цію не впливають і можуть впливати лише на призначення покаран­ня: як пом 'якшуючі або як об­тяжуючі його. Відповідно до ч. 2 ст.

66 КК мотиви, що не носять низького ха­рактеру, можуть враховувати­ся судом як такі, що пом'якшують покарання, на­приклад, неправиль­но зрозумілі інтереси служби, жалість, захист від суспільне небезпечного посягання, тоді як вчинення злочину на ґрунті расової, на­ціона­льної чи релігійної ворожнечі або розбрату відповідно до п.

З ч. 1 ст. 67 є об­ставиною, що обтяжує покарання.

§ 7. Помилка та її значеннядля кримінальної відповідальності

1. Кримінальне право базується на принципі винної відповідаль­ності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне аде­кватне відобра­ження у свідомості суб'єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину.

Од­нак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактич­них ознаках (у характері об'єкта чи предмета діяння, наслідків, при­чинного зв'язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості.

В цих випадках у свідомості особи формуєть­ся помил­кове уявлення про об'єктивну дійсність.

Це може бути ви­кликано різними об'­єктивними і суб'єктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різ­ному впливати на вирішення питан­ня про вину особи і її кримінальну відпові­дальність. У цих випад­ках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помил­ки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»).

Підпомилкою в кримінальному правірозуміється неправиль­не уяв­лення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

2. Юридична помилкаполягає в неправильному уявленні особи про юриди­чні властивості вчиненого, його правову характеристи­ку. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві.

Отже, при юриди­чній помилці особа може помилятися в зло­чинності чи незлочинності вчине­ного нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння.

Від­повідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.

Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, нав­паки, діяння за законом є злочином, а особа вва­жає, що воно незло-чинно. В першому випадку має місце так званий уявний злочин, що існує тільки в уяві особи.

Оскільки обов'язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочин­ність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність.

Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчиняє скупову­вання і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і криміналь­на відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм: за­конодавець не включає в їх харак­теристику таку ознаку, як усвідомлення осо­бою кримінальної про-типравності діяння.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочин­ність і караність діяння визначаються законом про кримінальну від­повідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юри­дичної відповідаль­ності».

Правовою підставою цього є передбаче­ний Конституцією порядок опу­блікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує: «Закони та інші нормативно-пра­вові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом».

З цього випливає: якщо цей порядок був додержаний, то діє презумп­ція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб'єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідаль­ності.

Так, кримінальній відповідаль­ності підлягає керівник приват­ного підприємства, який протягом чотирьох мі­сяців не виплачує зар­плату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочи­ном, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудо­вих прав громадян.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опубліку­вання і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайо­митися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддале­ній місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, криміналь­на відповідальність може бути виключена.

Помилка в кваліфікації злочину також, влас­некажучи, відображує не­знання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний за­кон. Наприклад, вчиняючи від­критебез насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що такедіяння кваліфікуватиметься за ст.

185 КК як крадіжка, тоді як вонопідпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК.

Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері пока­рання, тобто при неправильному уявленні особи про виді розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчи­нений злочин.

Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що поми­лка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального за­кону і, за загальним правилом, не впливає на кри­мінальну відповідальность та покарання.

3. Фактична помилкаце неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактич­ній помилці особа пра­вильно оцінює юридичну, правову характери­стику певного діяння як конкрет­ного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках поми­ляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помил­ку в об'єкті; б) поми­лку в характері діяння (дії або бездіяльності);

в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

Помилка в об'єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об'єкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому об'єкту.

У більшості випадків помилка в об'єкті пов'язана з помилкою особи в пред­меті злочину, а через неї — в його об'єкті. Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викра­дає, як вона вважає, наркотичні засоби, в дійсності ж з'ясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засо­бами.

Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відноси­ни усфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності.

Або, бажаючи знищити дім, який належить захиснику, в зв'язку з його діяльністю, пов'язаною з наданням право­вої допомоги, особа поми­ляється адресою і підпалює дім, який належить іншій особі.

Тут ді­яння спрямоване на порушення суспільних відносин у сфері норма­льної діяльності органів правосуддя, а фактично шкоду заподіяно відносинам власності громадянина.

Оскільки об'єкт є елементом складу, що насамперед визначає характер сус­пільної небезпечності злочину та його правильну ква­ліфікацію, неправильне уявлення особи про об'єкт впливає.

на її вину і відповідальність: особа відпові­дає за спрямованістю умислу.

Од­нак внаслідок того, що фактично шкода тому об'єкту, який передба­чався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (в наведених прикладах — за замах на злочині, передба­чені в ст. 308 або в ст. 399 КК).

Помилка в характері діяння може бути дво­якого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фа­ктичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в по­милці щодо відсутності в її діянні таких ознак.

У першому ви­пад­ку суб'єкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку об'єктивної сторони конк­ретного складу зло­чину, тоді як в дійсності цього немає.

Так, мати новонародженої дитини, бажа­ючи позбутися неї, кидає дитину в ко­нтейнер для сміття, вважаючи, що позбав­ляє її життя, однак з'ясо­вується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умислу і відповідальності. Але оскільки особа помиляється і нас­лід­ки (смерть) не настають з причин, що не залежать від її волі, відпо­відаль­ність настає за замах на злочин.

У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство. В другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсут­ність в діянні фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину, — умисел на вчи­нення злочину відсут­ній.

Відповідальність можлива лише за необережний зло­чин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилко­вість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об'єктивної сто­рони.

Так, за необере­жне вбивство повинна відповідати мати ново­народженої дитини, яка, вважа­ючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фак­тично ж виявляється, що ди­тина народилася живою, а смерть її настала від дій матері. Вважаючи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті відїї дій, але повинна була і могла передбачити таку можли­вість, оскі­льки не вжила необхідних заходів для ьстановлення фак­ту смерті.

Третя фактична помилка — у розвитку причинно­го зв'язку — становить собою неправильне уявлення про дій­сний розвиток причинного зв'язку між су­спільне небезпечним діян­ням і суспільне небезпечними наслідками.

Для вирі­шення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв'язку має істот­не значення, тому що останній є обов'язковою ознакою об'єктивної сто­рони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахува­ти, що криміна­льне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв'язок у всіх де­талях і особливостях.

Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв'язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загаль­них рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має.

Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в діля­нку грудної клітини і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійс­ності потерпілий помер від сильної крововтрати вна­слідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв'я­зку не виключає умислу на вбив­ство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному зв'язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачав­ся, і фактичним розвитком причинного зв'язку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпі­лий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і за­гинув, то вин­ний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному зв'язку з даванням отру­ти: дійсний розвиток причинного зв'язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особіпотерпілого полягає в запо­діянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помил­ково сприйнятого за С.

Така по­милка не може впливати на форму вини і відпо­відальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об'єктом) од­наково охо­роняється законом про кримінальну відповідальність.

Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягаєна життя людини. Отже,відпо­відальність його і повинна наставатиза умисне вбивство.

Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в об'єкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рі­шення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявля­ється, що вона помилила­ся і прийняла за суддю іншу людину.

У цьому випадку хоча шкода заподіяна здоров'ю іншої людини, але помилка була не в особі по­терпілого, а в об'єкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти здоров'я, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуд­дя.

Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішу­ватися за правилами помилки в об'єкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений в ч. З ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхи­лення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При від­хиленні дії суб'єкт спрямовує свої дії на заподіян­ня шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода запо­діюється іншій особі. Напри­клад, суб'єкт, побачивши В.

, який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля.

При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і, по-друге, за по­збавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин спра­ви.

Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але по­винен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружи­ни В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не пе­редбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилен­ня дії і заподі­яння смерті іншій особі («казус»), то її відповідальність за цю шкоду виключа­ється.

Источник: https://studopedia.su/12_89763_motiv-i-meta-zlochinu.html

Мотив та мета злочину (стр. 1 из 3)

Мотив та мета злочину

Курсова робота

на тему :

«Мотив та мета злочину»

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психоло­гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскіль­ки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

В юридичній літературі суб'єктивна сторона зло­чину визначається як внутрішня сторона злочину, тоб­то психічна діяльність особи, що відображує ставлен­ня її свідомості й волі до суспільно небезпечного діян­ня, котре нею вчиняється, і до його наслідків[1].

Іноді її визначають дещо інакше, а саме як внутрі­шню сторону злочинного діяння; ті внутрішні проце­си, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння[2].

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується з психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховуєть­ся лише відносно суспільно небезпечного діяння і його наслідків і повинно характеризуватись конкретною формою вини.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону зло­чину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емо­ційний стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб'єктивної сторони виділяють не всі вчені.

Вина — основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета — це факу­льтативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однознач­но випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сто­рони. Так відповідно до ст. ст. 116, 123 КК такий емо­ційний стан, як сильне душевне хвилювання, входить до змісту суб'єктивної сторони.

Ознаки, які утворюють суб'єктивну сторону, в реа­льній дійсності являють собою єдине ціле, але в методичних цілях буде доцільно розглянути їх само­стійно, що дасть можливість глибше пізнати їх зміст і сутність, а також визначити їх роль і значення для кри­мінальної відповідальності та покарання винного.

Встановлення суб'єктивної сторони — це заверша­льний стан процесу констатації складу злочину. Гли­боке вивчення суб'єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспо­зиції кримінально-правової норми і в об'єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння.

Повне і всебічне встановлення ознак, що характери­зують суб'єктивну сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

Мотив і мета — це факу­льтативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочи­ну. Вони не тільки дають можливість правильно зрозуміти психічний, стан особи в момент вчинення злочину, виявити причини протиправної поведінки, але й точно визначити форму вини і ступінь суспільної не­безпеки особи, і врешті-решт дати правильну кримінально-правову оцінку вчиненому.

Будь-яка вольова поведінка людини, у тому числі і злочинна, виходить, із визначених мотивів і направляється на досягнення певної мети. Між мотивом і метою існує певний внутрішній зв'язок.

Як тільки з'являється мотив вчинення злочину, то зразу ж виникає і відповідна мета.

Наприклад, наявність корисливого мотиву при вчиненні крадіжки передбачає і наяв­ність мети збагачення за рахунок чужого майна.

1. Мотив злочину

а) поняття мотиву

Сутність мотиву полягає у тому, що він завжди пов'язаний з певними спонуканнями, які викликали у, особи рішучість вчинити злочин. Мотив — це не прос­то спонукання до дій, а спонукання усвідомлене, обу­мовлене бажанням досягнути певної мети.

Отже, мотив злочину можна визначити як усвідо­млене спонукання особи, яке викликало у неї рішу­чість вчинення злочину.[3]

Мотив є спонукальною причиною поведінки людини. Чинником самого мотиву є потреби людини, її емоції, почуття тощо.

Мотив злочину — це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов'язко­вою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону.

У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змісту диспозиції кримінального закону, і в цьому випадку він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Наприклад, такі злочини, як розкрадання майна, одержання хабара, вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях Кримінального кодексу.

Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко при­зводить до помилкової його кваліфікації.

Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, але і ступінь суспільної небезпечності вчи­неного ним діяння.[4]

Мотивом злочину називаються спонукання до вчинення злочину.

Мотиви — це усвідомлені потреби людини (в їжі, одязі, житлі, спілкуванні, пізнані, дозвіллі) як дійсні, так і уявні, понукають її до дії.

Безмотивних злочинів немає, як немає безмотивної поведінки взагалі. Значення мотиву в якості ознаки складу злочину в тому, що поки не відомий, не встановлений мотив вчинку, то не можна сказати, що трапилось — злочин чи подвиг.

Мотив це двигун злочину, його внутрішня сила. Мотив має значення для характеристики і оцінки як навмисних, так і необережних злочинів.

Наприклад, перевищення водієм швидкості руху транспортного засобу за мотивом виконати більший обсяг роботи й більшу отримати платню, має зовсім іншу суспільно громадську оцінку (а значить, заслуговує меншого покарання), ніж.

перевищення швидкості руху водієм автотранспортного засобу з мотиву пустощів чи хуліганства при настанні внаслідок цього одних і тих же наслідків, наприклад, смерті потерпілого, чи заподіяння тому тілесних ушкоджень.[5]

У тих випадках, коли мотив злочину є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння.

Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі кри­мінального закону або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом при призначенні покарання.

Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на те, що «оскільки корисливий мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складів злочинів, передбачених стат­тями 185—189 КК, посилання у вироку на цю обставину як на обтяжуючу відповідальність не допускається. Не можна також враховувати як обтяжуючі ті обставини, які враховані в якості кваліфікуючих ознак при кваліфікації дій винної особи».[6]

Кримінально-правове значення мотиву злочину може бути різним.

При конструкції окремих складів злочинів мотив передбачається як обов'язкова ознака складу злочину. Так, у диспозиції ст.

364 КК прямо вказані корисливі мотиви та інші особисті інтереси як ознака суб'єктивної сторони складу зловживання владою чи службовим становищем.

В окремих складах саме сус­пільно небезпечне діяння передбачає наявність при його вчиненні певного мотиву, який прямо в законі може бути і не вказаним. Наприклад, усі види викра­дення чужого майна передбачають наявність корисли­вого мотиву.

Закон може передбачити мотив у деяких складах як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (п. п. 6 і 7 ч. 2 ст. 115 КК).

Мотив як ознака суб'єктивної сторони складу злочину має для різних злочинів різне значення.

В одних злочинах мотив називається в диспозиції норми, а в інших злочинах мотив не називається, але його легко зв’язати із сутності цих злочинів, наприклад, в статтях про відповідальність за викрадання чужого майна не вказані мотиви їх вчинення, але зрозуміло, що викрадання вчинюється лише з корисливих мотивів, без яких немає викрадання.

Якщо мотив злочину не вказаний у конкретній нормі закону або не випливає безпосередньо з її змісту, тоді він не має значення для кваліфікації злочину, але може враховуватися судом при призначенні покарання.

б) види мотивів злочину

Як вважає професор Матишевський П.С. мотив може бути благородним — вираже­ним у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо.

Мотиви можуть бути і неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо.

Мотиви злочину — це найчастіше такі їх психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність.

Також певні мотиви, які викликають, в окремих осіб рішучість вчинити злочин виділяє і Кондратьєв Я.Ю.: корис­ливість, ненависть, помста, ревнощі, заздрість тощо.

А на думку Коржанського М.Й. найбільш поширеними спонуканнями вчинення злочинів є:

1) корисливість;

2) помста, жадоба помсти;

3) хуліганство;

4) кар'єризм чиновників;

5) жадоба влади.

Також він зазначає, що Кримінальним законом мотиви поділяються на:

1) ганебні корисливість, помста, хуліганство;

2) до закону байдужі — допитливість, альтруїзм, помилково зрозумілі інтереси служби.

Необхідно зазначити, Коржанський М.Й. на відміну від Бажанова М.Й. та Кондратьєва Я.Ю. не вважає мотивами злочину підступність, хитрість, ревнощі тощо.

Підступність та хитрість не мотиви, а спосіб дії, вони не відповідають на питання: чому особа вчинює саме такий вчинок, саме ці дії; вони відповідають на питання: як особа діє, а не чому. Ревнощі теж не мотив, а почуття.

Не всякий ревнивець вбиває того, кого ревнує. А якщо вбиває, то з мотиву помсти за незадоволення почуття.[7]

Источник: https://mirznanii.com/a/40496/motiv-ta-meta-zlochinu

Мотив та мета злочину

Мотив та мета злочину
Суб’єктивна сторона злочину

3. Мотив та мета злочину

Визначення змісту і спрямованості прямого умислу потребує ретельного з'ясування мотиву і мети вчинення злочину, які визнаються факультативними (тобто не завжди обов'язковими) ознаками суб'єктивної сторони в умисних складах злочинів.

Мотив злочину — це обумовлене певними потребами чи інтересами, усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає у неї намір вчинити злочин. Будь-яка усвідомлена вольова діяльність людини завжди мотивована, тобто в її основі лежить певна потреба, яка ініціює, спонукає, інколи провокує особу на вчинення того чи іншого діяння.

Мотив вчинення злочину звичайно відрізняється своїм асоціальним змістом і спрямованістю. Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони умисного складу злочину лише в тих випадках, коли він, по-перше, безпосередньо передбачений в диспозиції закону, як це має місце в пунктах 6, 7, 9 ч. 2 ст.

115 КК — умисне вбивство з корисливих мотивів, з хуліганських мотивів або з метою приховати інший злочин; по-друге, коли диспозиція закону його не називає, але наявність такого мотиву випливає з характеру діяння (наприклад, крадіжка — ст. 185, грабіж — ст. 186, вимагання — ст. 189, шахрайство — ст.

190, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів — ст. 212 КК). За характером теорія і практика поділяють мотиви на: низькі, наприклад, мотив ослаблення держави, помсти; корисливі, хуліганські мотиви і такі, що не мають характеру низьких (жалість, співчуття, помилково оцінені інтереси дружби чи колективу та ін.).

Неуважне ставлення до з'ясування мотиву вчинення злочину призводить до помилок при кваліфікації вчиненого злочину або призначення несправедливого покарання. Мета злочину — це певне уявлення особи про бажаний наслідок його суспільне небезпечного діяння. Змістом мети є бажання особи досягти таким шляхом визначеного і бажаного для неї наслідку.

Мета тісно пов'язана з мотивом вчинення злочину. Потреба особи є початковим етапом у будь-якій свідомій психічній діяльності, у тому числі і злочинній. Вони не тільки спонукають особу до вчинення умисного злочину, але і обумовлюють, викликають у її свідомості бажання досягти таким шляхом певного наслідку (задовольнити свою потребу чи інтерес).

Тобто діяти цілеспрямовано. Тому в усіх злочинах, вчинених з прямим умислом, необхідно шляхом ретельного аналізу обставин справи визначити, які суспільно небезпечні наслідки передбачав винний і якої конкретної мети бажав досягти вчиненням злочину.

Проте мета характерна лише для злочинів, які вчиняються з прямим умислом, але обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину вона визнається тільки тоді, коли передбачена в диспозиції відповідного закону (статті 187, 199, 257, 258 КК та ін.) чи випливає з його тексту.

Це означає, що відсутність або недоказовість зазначеної у законі мети вчинення злочину виключає відповідну кваліфікацію і відповідальність за цей злочин. Так, відсутність мети нападу на підприємства, установи, організації чи окремих осіб виключає можливість кваліфікації і відповідальності групи озброєних осіб за ст. 257 КК — бандитизм. Слід мати на увазі, що встановлення мотиву і мети має важливе значення і в усіх інших умисних злочинах. Воно необхідне для з'ясування змісту і направленості умислу, ступеню тяжкості злочину, причин його вчинення, а також визначення виду і розміру покарання.

4. Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність

Кримінальне право базується на принципі винної відповідальності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне адекватне відображення у свідомості суб'єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину.

Однак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактичних ознаках (у характері об'єкта чи предмета діяння, наслідків, причинного зв'язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формується помилкове уявлення про об'єктивну дійсність.

Це може бути викликано різними об'єктивними і суб'єктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи і її кримінальну відповідальність. У цих випадках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності. КК не містить спеціальних норм про помилку.

Поняття помилки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»).

Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння. Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи не злочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння.

Відповідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.

Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, навпаки, діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно не злочинно. В першому випадку має місце так званий уявний злочин, що існує тільки в уяві особи.

Оскільки обов'язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочинність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність.

Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчиняє скуповування і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і кримінальна відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм: законодавець не включає в їх характеристику таку ознаку, як усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».

Правовою підставою цього є передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом».

З цього випливає: якщо цей порядок був додержаний, то діє презумпція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб'єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідальності.

Так, кримінальній відповідальності підлягає керівник приватного підприємства, який протягом чотирьох місяців не виплачує зарплату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудових прав громадян.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайомитися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддаленій місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, кримінальна відповідальність може бути виключена.

Помилка в кваліфікації злочину також, власне кажучи, відображує незнання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчиняючи відкрите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст.

185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст.

186 КК.

Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері покарання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчинений злочин.

Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кримінальну відповідальність та покарання.

Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

Помилка в об'єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об'єкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому об'єкту.

У більшості випадків помилка в об'єкті пов'язана з помилкою особи в предметі злочину, а через неї — в його об'єкті.

Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викрадає, як вона вважає, наркотичні засоби, в дійсності ж з'ясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засобами.

Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відносини у сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності.

Або, бажаючи знищити дім, який належить захиснику, в зв'язку з його діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, особа помиляється адресою і підпалює дім, який належить іншій особі.

Тут діяння спрямоване на порушення спільних відносин у сфері нормальної діяльності органів правосуддя, а фактично заподіяно відносинам власності громадянина.

Оскільки об'єкт є елементом складу, що насамперед визначає характер суспільної небезпечності злочину та його правильну кваліфікацію, неправильне уявлення особи про об'єкт впливає на її вину і відповідальність: особа відповідає за спрямованістю умислу. Однак внаслідок того, що фактично шкода тому об'єкту, який передбачався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (в наведених прикладах — за замах на злочині, передбачені в ст. 308 або в ст. 399 КК).

Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці щодо відсутності в її діянні таких ознак.

У першому випадку суб'єкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину, тоді як в дійсності цього немає.

Так, мати новонародженої дитини, бажаючи позбутися неї, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що позбавляє її життя, однак з'ясовується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умислу і відповідальності. Але оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не залежать від її волі, відповідальність настає за замах на злочин.

У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство. В другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсутність в діянні фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину, — умисел на вчинення злочину відсутній.

Відповідальність можлива лише за необережний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилковість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об'єктивної сторони.

Так, за необережне вбивство повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її настала від дій матері.

Вважаю чи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачити таку можливість, оскільки не вжила необхідних заходів для встановлення факту смерті.

Третя фактична помилка — у розвитку причинного зв'язку — становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільне небезпечним діянням і суспільне небезпечними наслідками.

Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв'язку має істотне значення, тому що останній є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів з матеріальним складом.

При цьому слід урахувати, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв'язок у всіх деталях і особливостях.

Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв'язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має.

Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв'язку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному зв'язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачався, і фактичним розвитком причинного зв'язку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і загинув, то винний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному зв'язку з даванням отрути: дійсний розвиток причинного зв'язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помилково сприйнятого за С.

Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об'єктом) однаково охороняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в — цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини.

Отже, відповідальність його і повинна наставати за умисне вбивство. Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в об'єкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі.

Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рішення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявляється, що вона помилилася і прийняла за суддю іншу людину.

У цьому випадку хоча шкода заподіяна здоров'ю іншої людини, але помилка була не в особі потерпілого, а в об'єкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти здоров'я, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуддя. Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішуватися за правилами помилки в об'єкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений в ч. З ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії суб'єкт спрямовує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі.

Наприклад, суб'єкт, побачивши В., який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля.

При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і, по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин справи.

Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружини В., то він відповідатиме за необережне вбивство.

Якщо особа не передбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилення дії і заподіяння смерті іншій особі («казус»), то її відповідальність за цю шкоду виключається.

5. Значення суб’єктивної сторони складу злочину

Субєктивна сторона складу злочину має важливе юридичне значення.

По-перше, як складова частина кримінальної відповідальності , вона відмежовує злочинне діяння від незлочинного.

По-друге, суб’єктивна сторона дозволяє відмежовувати склади злочинів, схожі за об’єктивною ознакою

По-третє, факультативні ознаки суб’єктивної сторони, навіть коли вони не вказані безпосередньо у складі злочину, суттєво впливають на ступінь суспільної небезпеки злочину, а тому повинні враховуватися при призначенні покарання

По-четверте, суб’єктивна сторона складу злочину суттєво впливає на кваліфікацію злочину і дозволяє розділяти тотожні по об’єктивним ознакам злочини.

І останнім пунктом у значенні суб’єктивної сторони складу злочину є те, що вона суттєво впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину і ступінь суспільної небезпечності суб’єкта злочину, тим самим впливаючи на призначення покарання.

Використана література

1.   Кримінальний кодекс України.

2.   Конституція України.

3.   Шульга А.М., Паликівський В.І. Кримінальне право України:основні питання та відповіді. — , Х: ПП «Берек-Нова», 2006.

4.   «Кримінальне право України. Загальна частина» за редакцією професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, Юрінком Інтер, 2001.

5.   Дагель П.С., Котов Д.П. «Субективная сторона преступления и ее установление», Воронеж, 1974.

6.   Волков Б.С. «Мотиві преступления», Казань, 1982.

Источник: https://www.KazEdu.kz/referat/149371/1

Refy-free
Добавить комментарий