Ежен Йонеско

Йонеско Ежен: Біографія на УкрЛібі

Ежен Йонеско

ЕЖЕН ЙОНЕСКО

(народився 1912)

Ежен Йонеско, французький драматург, народився 26 листопада 1909 року в Румунії, у місті Слатіно. Помер 28 березня 1994 року в Франції, у місті Париж. Його батько, адвокат за професією, був румуном, мати — француженкою. Ледь дитині виповнився рік, родина переїхала до Франції. Рідною мовою для Ежена Йонеско стала французька.

І своєю батьківщиною він завжди вважав і продовжує вважати не Румунію, а Францію. Спочатку через негідне ставлення батька, який кинув родину, залишивши її напризволяще, і протягом багатьох років не подавав про себе ніяких звісток; з роками цей вибір отримав і щось на зразок політичного обґрунтування.

У Франції, спочатку в Парижі, потім у провінції, майбутній письменник прожив до чотирнадцятилітнього віку, після чого йому довелося знову повернутися до Румунії, оскільки через розлучення батьків права на дітей одержав батько.

Там хлопець закінчив школу, потім філологічний факультет Бухарестського університету й набув спеціальності викладача французької мови й літератури.

У 1936 році Йонеско одружився, а в 1938 році йому вдалося домогтися стипендії для написання у Франції дисертації «Тема гріха й смерті у французькій поезії», і він удруге, тепер уже назавжди, покинув країну, у якій народився. Наукова праця була для нього лише приводом для еміграції: Румунія того часу впевнено йшла шляхом фашистської диктатури, і дихати там ставало усе нестерпніше.

У Франції спочатку життя складалося нелегко: Йонеско змінив кілька професій, найдовше пропрацювавши коректором у марсельському юридичному видавництві.

До літературної творчості Ежен Йонеско прилучився ще в Румунії, почавши писати спочатку вірші, потім критичні статті. Про драматургію він не думав і неодноразово заявляв, навіть ставши вже відомим драматургом, що ніколи не любив театр. Тому до справжнього свого покликання прийшов не відразу.

Вирішивши в 1948 році вивчити англійську мову, він узяв самовчитель і став вчитуватися в діалоги якоїсь уявлюваної англійської пари. Раптом у нього сяйнула думка, який величезний комічний і сатиричний заряд може нести в собі повсякденна розмова пересічних людей.

Із цих діалогів він, наприклад, довідався, що у тижні сім днів, що стеля перебуває вгорі, а підлога, відповідно, унизу, а також безліч інших таких же непорушних істин, банальностей, що відбилися в діалогах повсякденної мови. Це наштовхнуло Йонеско на думку написати власні варіації на цю тему.

Внаслідок подібних вправ з'явилася одноактна п'єса — точніше, «антип'єса», як автор зазначив цей жанр, за назвою «Лиса співачка», що в 1950 році була поставлена в одному маленькому паризькому театрі.

Та перша постановка успіху не мала, але на автора п'єси звернули увагу критики, які стали регулярно висвітлювати все, що виходило з-під його пера, охрестивши його родоначальником «театру абсурду». Відтоді його біографія повністю злилася з хронологією творчості.

Кожна нова постановка його п'єс ставала важливою подією паризького театрального життя. А Еженові Йонеско відтепер залишалося тільки писати їх, одну за одною, поступово набуваючи світової слави. У 1970 році його обрали членом Французької Академії. Його твори перекладалися багатьма мовами й ставилися на сценах у багатьох країнах.

Буржуазне суспільство Йонеско, природно, завжди критикував і продовжує критикувати. Однак робить він це насамперед тому, що не може не критикувати будь-яке суспільство. Адже суть творчості й особистості Ежена Йонеско — це антиконформізм.

До речі, Неприязнь його до власного батька значною мірою виправдовувалась ще й тим, що відомий румунський адвокат був втіленням конформізму, в 30-і роки віддано слугував фашистській диктатурі, а десять років потому — з тією ж готовністю — комуністичній диктатурі.

На відміну від нього, Йонеско вже в ранні роки виробив у собі звичку думати не так, як інші, звичку жити серед людей вільною людиною, не поступаючись своєю сутністю. Набувши один раз духовні й моральні орієнтири, він уже більше не змінював їх.

Що ж стосується абсурду Йонеско, то спочатку він не був пов'язаний з тим філософським абсурдом, що його Сартр і Камю успадкували від К'єркегора. Він народжувався з уважного розгляду повсякденного людського, переважно обивательського, існування.

У Йонеско є чудове уміння втілювати в мистецтві повсякденне; підносячи його до рівня загальнолюдського, вічного.

Підносячи, але одночасно й окарикатурюючи, витягуючи епізоди з довгого ланцюга своїх і чужих внутрішніх переживань і перетворюючи їх на трагікомедію.

Драматургію Йонеско прийнято ділити на два періоди. Спочатку в п'єсах переважав критичний, провокаційний початок. Будучи абстракціоністськими, зі звичайними театральними умовностями, вони виглядали, як революційні й подобалися критикам лівої орієнтації, які поспішили зарахувати Йонеско до когорти антибуржуазних письменників.

Ці критики дуже помилялися, адже Йонеско прагнув скоріше відродити «чисте» мистецтво, вільне від будь-якої політики й будь-якої ідеології, вільне від брехтівсько-сартрівської дидактики й ангажованості. Найважливішим і найцікавішим у мистецтві Йонеско завжди вважались його відторгненість і примарність.

І його власні п'єси народжувалися не з ідей, а з реплік, що подіяли на уяву автора, випадкових образів, сновидінь. Йонеско не любив театр, але з дитинства обожнював лялькові вистави.

Може, саме через це персонажі його перших п'єс, таких, як «Лиса співачка» (1948), «Стільці» (1951), «Жертви боргу» (1952), «Амедей, або Як від нього позбутися» (1953), такі безликі й роботоподобні, так схожі на маріонеток, висловлюються такою мовою, не здатні висловити думки, живуть в атмосфері гротеску й беруть участь у дії, що не розвивається, а йде по колу або спрямовується до якої-небудь абсурдної, пародійної розв'язки. Однак, по суті, абсурд навіть тих перших п'єс Йонеско був тільки уявним. Той абсурд лише оголював нерв життя, дозволяв глянути на все довкола по-іншому, помітити в людях їхні комічні риси. І одночасно підкреслити трагізм їхнього існування.

В кінцевому підсумку Йонеско був змушений привселюдно відмежуватися від приписуваних йому ідеологічних намірів, а тому і його творчість, і він сам, що раніше піддавалися нападкам тільки правих ревнителів традицій, стали об'єктами нападок і лівої критики. Ця атмосфера полеміки неабияк сприяла еволюції творчості Йонеско.

Гуманізм драматурга став виявлятися в його п'єсах усе сильніше, а самі вони стали більш видовищними. Фантастичний початок у них навіть підсилився, але, попри це, вони стали якщо не більш реалістичними — скоріше вже символістськими,— та більш зрозумілими.

Почасти завдяки тому, що Йонеско випустив на сцену щось подібне до самого себе, наївного й мужнього Беранже, який відстоює права особистості в боротьбі з суспільством, котре прагне його розчавити.

Уперше цей персонаж з'являється в 1957 році, у п'єсі «Убивця за покликом», де він, власне кажучи, персоніфікує людину взагалі, людину, якій протягом всього її життя загрожує насильство, ненависть, смерть.

Автор не відмовився від своїх критичних спостережень за повсякденною мовою, від комічних ефектів, що виходять із мовних кліше, від двозначних виразів, від ковзання змісту, від асонансів і алітерацій, якими вирізнялися його ранні п'єси, але наприкінці 60-х років вони ніби відійшли на другий план.

Попередня мова перетворилася на тло, що визначало тональність і створювало атмосферу, а крізь неї стала пробиватися більш гнучка, ліричніша мова, насичена образами, роздумами, питаннями, мова набагато класичніша, аніж та, що була раніше.

Завдяки Беранже читач і глядач довідалися з п'єс Йонеско про проблеми, що непокоять автора: про труднощі буття («Убивця за покликом»), про те, як він боїться смерті («Король умирає», 1962), про те, як йому хотілося б перебороти земне тяжіння людської долі («Небесний пішохід», 1962), про його страх перед тоталітаризмом («Носоріг», 1960).

«Носоріг»

Життя людей сповнене проявів, які при уважнішому розгляді можуть здатися нелогічними чи навіть абсурдними. Особливо це вражає, коли йдеться про явища суспільного життя, коли кожна окрема людина діє за законами особистої логіки, а в поєднанні виходить щось майже безглузде.

Глобальні політичні експерименти XX сторіччя неодноразово закінчувалися трагедіями цілих народів, вони здійснювалися на очах письменників, котрі бачили протиріччя між ідеями та їх втіленням, і були свідками того, як великі маси людей, об'єднавшись, робили речі, несумісні зі здоровим глуздом, які ніколи не вчинили б поодинці, а потім наївно жахалися і твердили, що всі вони нічого не знали й не розуміли. Не випадково виник особливий художній напрям, що зосередив свою увагу на висвітленні саме цього моменту людського існування. Театр абсурду, одним з найяскравіших представників якого є Ежен Йонеско, порушує проблеми суспільно-філософського плану, змушує подивитися на світ з цього нового ракурсу крізь скло драматургічних засобів. У п'єсах театру абсурду відбувається те, чого ніби ніколи не може бути.

Як Йонеско, написавши «Носорога», ніби зненацька перетворився на одного з найбільш яскраво виражених політичних письменників? У цій п'єсі він розповів, як на вулицях якогось провінційного містечка раптом стали з'являтися невідомо звідки носороги.

Потім з'ясувалося, що на носорогів перетворюються самі жителі містечка, зокрема й колеги Беранже. У них виростав ріг, тіло покривалось твердою шкірою, і вони перли напролом, розтрощуючи на своєму шляху все, що хоч скільки-небудь відрізнялося від них самих.

Зрештою, Беранже залишився в місті єдиною людиною, яка не побажала перетворитися на носорога. У «носороговій» хворобі проступають дві основні політичні чуми нашого століття: фашизм і комунізм.

У п'єсі Йонеско «Носороги» звичайні мешканці пересічного міста починають перетворюватися на носорогів, але це — лише образ, що дозволяє узагальнити сам принцип втрати людьми людської подоби, яка, в свою чергу, є закономірним результатом тоталітарного суспільного устрою.

Не має значення, якого саме: художній прийом робить узагальнення універсальним. Коли цю п'єсу було поставлено вперше, більшість глядачів і критиків вважали, що йдеться про націонал-соціалізм, але Йонеско спростовував подібне спрощене тлумачення.

Источник: https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printout.php?id=28

Носороги читать онлайн, Ежен Йонеско

Ежен Йонеско

Декорації

Майдан провінційного містечка. В глибині двоповерховий будиночок. На першому поверсі вітрина бакалійної крамниці, до якої заходять крізь засклені двері, піднімаючись на дві-три сходинки. Вище вітрини чітко виписано: «Бакалія». На другому поверсі двоє вікон, що виходять з покою бакалійника. Бакалійна крамниця у глибині сцени, але трохи ліворуч, недалеко від лаштунків.

Удалині з-за будинку бакалійника визирає церковна дзвіниця. Праворуч від бакалійної крамниці тягнеться вулиця. Ще далі праворуч і трохи навскоси вітрина кав’ярні, над нею ще один поверх, там вікно. На терасі кав’ярні чимало столів і стільців, що висуваються майже до середини сцени. Біля стільців на терасі запилюжене дерево. Небо блакитне, світло яскраве, стіни дуже білі.

Це неділя, майже опівдні, влітку. Жан і Беранже прийдуть і сядуть за стіл на терасі. Перед тим, як підняти завісу, починають бамкати дзвони. А коли завісу піднято, вони за хвилю стихають. Коли завіса піднімається, сцену з правого боку в лівий мовчки перетинає жінка, несучи в одній руці порожній кошик для харчів, а в другій — кота.

Бакалійниця відчиняє двері крамниці й дивиться, як вона йде.

Бакалійниця. Ох! Оця! (До свого чоловіка, який у крамниці). Ох, ця запишалася. Вже й купувати в нас не хоче. (Зникає).

Кілька секунд сцена порожня.

З правого боку виходить Жан, водночас із лівого — Беранже. В Жана рожеве обличчя, одягнений він дуже дбайливо: каштановий костюм, червона краватка, накладний крохмалений комірець, каштановий капелюх. Черевики жовті й добре начищені. Беранже неголений, без капелюха, волосся скуйовджене, одяг обшарпаний. Усе в ньому виказує занедбаність, вигляд утомлений, оспалий, час від часу він позіхає.

Жан (ідучи з правого боку). Нарешті з’явилися, Беранже.

Беранже (йдучи з лівого боку). Добридень, Жане.

Жан. І, певне, знову спізнилися! (Подивився на годинник на руці). Ми мали зустрітись об одинадцятій тридцять. А вже й полудень от-от.

Беранже. Пробачте. Ви давно вже чекаєте?

Жан. Та ні, щойно прийшов, ви ж бачили.

Ідуть і сідають за столик на терасі кав’ярні.

Беранже. Тоді я не так уже й винен, бо… Й ви теж…

Жан. Ну, я — це інша річ, я не люблю чекати, я не можу гаяти час. Оскільки ви завжди приходите невчасно, я справді прийшов пізніше, саме тоді, коли й сподівався вас бачити.

Беранже. Воно так… авжеж, але…

Жан. Ще скажіть, що прийшли, як домовились!

Беранже. Звичайно… я не можу такого сказати.

Жан і Беранже вже сидять.

Жан. І нема чого сперечатись.

Беранже. Вип’єте чого-небудь?

Жан. А вас уже зранку сушить?

Беранже. Але ж так жарко, так гаряче.

Жан. Та чим більше п’єш, тим дужче кортить, як каже народна мудрість…

Беранже. Воно б не так сушило, не така була б жага, якби в небі з’явились якісь іще мудріші хмари.

Жан (пильно дивлячись на Беранже). Ну, до того вам уже зась. Бо вашу спрагу, любий Беранже, вода не потамує…

Беранже. Любий Жане, що ви хочете цим сказати?

Жан. А вам ніби невдогад. Я кажу, що у вас горлянка пересохла. Як ота пустеля невситима.

Беранже. Ваше порівняння, на мій погляд…

Жан (уриваючи його). Ну й жалюгідні ж ви, друже.

Беранже. А що, справді жалюгідний?

Жан. Я ж не сліпий. Ви падаєте від утоми, не спали цілу ніч, позіхаєте, вас просто змагає сон…

Беранже. Так щось в голові паморочиться…

Жан. Та від вас горілкою тхне!

Беранже. Мене таки трохи сушить!

Жан. Щонеділі одне й те саме, а за будень і казати нема що.

Беранже. Та ні! На тижні не так уже й часто, я ж у конторі…

Жан. А де ваша краватка? За гульнею вже й загубили!

Беранже (мацаючи рукою груди). Диви, справді нема, сміх та й годі, куди ж вона поділась?

Жан (витягаючи краватку з кишені піджака). Нате ось цю пов’яжіть.

Беранже. Ох! Дякую, ви дуже люб’язні. (Чіпляє краватку собі на шию).

Жан (поки Беранже абияк зав’язує краватку). Але ж ви геть розчохрані!

Беранже рукою пригладжує волосся.

Візьміть ось гребінця! (Витягає гребінця з іншої кишені піджака).

Беранже (беручи гребінця). Дякую.(Недбало зачісується).

Жан. Ви неголені! Подивіться, на кого ви схожі. (З внутрішньої кишені піджака витягає люстерко,дає Беранже, той дивиться, витягаючи й обдивляючись також язика).

Беранже. Мені язик обклало.

Жан (забираючи люстерко й кладучи до кишені). Воно й не диво!.. (Забирає також простягнутого Беранже гребінця й кладе до кишені). Друже мій, так і до цирозу недалеко.

Беранже (занепокоєний). Невже справді?..

Жан (до Беранже, який хоче повернути йому краватку). Залишіть собі, я носив про запас.

Беранже (в захваті). Які ви завбачливі.

Жан (і далі придивляючись до Беранже). Прикро, але ваш одяг обшарпаний, сорочка брудна, аж гидко, черевики…

Беранже намагається сховати свої ноги під стіл.

Ваші черевики не чищені… Ото вже занехаяність!.. Ваші плечі…

Беранже. Що там ще з моїми плечима?

Жан. Поверніться. Ну поверніться. Ви обшурували стіну…

Беранже мляво простягає руку до Жана.

Ні, щітки в мене нема. Від неї кишені відстовбурчуються.

Так само мляво Беранже ляпає по плечах, аби вибити крейду; Жан відвертає голову.

Ой! Ось і ось. Де ви набралися її?

Беранже. Не пригадую.

Жан. Жаль, жаль! Мені соромно мати такого друга.

Беранже. Ви надто суворі…

Жан.А з вами по-людськи й не можна!

Беранже. Послухайте, Жане. Я не маю ніяких розривок, нуджусь у цьому місті, я не створений для… тієї щоденної роботи в конторі, — цілих вісім годин, а влітку лише тритижнева відпустка! А в суботу надвечір утома найбільша, і тоді, розумієте, щоб забутися…

Жан. Любий мій, працюють усі, і я теж, теж, як усі люди, щодня висиджую по вісім годин у конторі, я теж маю лише двадцять один день відпустки на рік, та однак, однак подивіться на мене. Хай йому біс, та треба тільки захотіти!

Беранже. Ох! Такої волі, як у вас, більше ні в кого нема. А я ж нічого не роблю. Так, для життя я нічого не роблю.

Жан. Але ж усі повинні робити. Чи у вас якась вища натура?

Беранже. Я такого не думаю…

Жан (уриваючи). Я ціную вас, та водночас, коли відкинути дурну соромливість, я вартий більше, ніж ви. Вища людина — це та, що виконує свій обов’язок.

Беранже. Який обов’язок?

Жан. Свій обов’язок, скажімо, …

Источник: https://knigogid.ru/books/227959-nosorogi/toread

Ежен Йонеско и его пьесы

Ежен Йонеско

Ежен Йонеско родился 26 ноября 1909 года в румынском городе Слатин. Нередко датой его рождения по ошибке называют 1912 год.

Это связано с тем, что в 1950и года сам Йонеско “отнял” у себя три года, прочитав статью Жака Лемаршана о появлении новой генерации “молодых драматургов”, среди которых называлось имя Йонеско.

Его отец, юрист Еуген Ионеску, был румыном, а маты – Тереза Ипкар, француженкой, дочерью французского инженера, который поселился в Румынии.

Затем Йонеско был связан с двумя национальными культурами. Детство он провел в Франции (сразу после рождения мальчика родители переехали в Париж), а года юности – в Румынии. 1929 года он вступил на литературный факультет Бухарестского университета, где познакомился со своей будущей женой Родикою Буруляну, с которой прожил вместе длинную жизнь.

Некоторое время Йонеско излагал французский язык, а румынской он выдал в начале 30х лет сборник поэзий “Элегии” и книгу эссе “Ни”.

1938 года, получив правительственный грант, он приезжает к Парижу, где работает над докторской диссертацией о мотивах греха и смерти в французской поэзии после Бодлера, которую он защитил в Сорбонни. Во время войны Йонеско живое в Франции, работает корректором в юридическом издательстве. Там он познакомился со средой чиновников, которое со временем воссоздал в “Носорогах”.

1949 года Йонеско создает свой первый “абсурдистський” произведение – “натуралистическую комедию” “Жак, или Покорение” (по словам автора, это была пародия на “бульварный театр” и “семейную драму”).

Но известной стала сначала его “антипьеса” “Голомоза певица”, которая была поставлена в 1950 года в парижскому “Театре Ноктамбюль”. Премьера “Голомозои певицы” ознаменовала рождение “театра абсурда”.

Название пьесы – чистая условность, ведь голомозои певицы не только нет среди действующих лиц, но о ней вообще упоминается однажды, между прочим.

В яви 10 Головпожежник, что собирается идти, вдруг останавливается и спрашивает: “Кстати, как там та Голомоза Певица?”, на что ему отвечают: “Как всегда, не меняя прически”. Сначала пьеса имела менее шокуючу название “Английская без усилий”, а ее замысел происходил от собственного опыта Йонеско из изучения английского языка.

Драматург сознавался, что наивные диалоги английского учебника поставили его перед “фундаментальными истинами”, якот: “пол – внизу, а потолок – наверху”, “неделя имеет семь дней” и т. п.

В дальнейших уроках учебника появилось супружество Смитив, их горничная Мэре и друзья Мартини – все они со временем превратились на персонажей “Голомозои певицы”.

“Четверо из них, – припоминал Йонеско свой опыт изучения английской, – начинают болтать, и начиная из основных аксиом, они строят более сложные истины: “В селе тише, чем в городе”. Подобные языковые клише и залосненные фразы и подтолкнули драматурга к созданию извне комической, пародийной “антипьесы”.

Тем не менее сам Йонеско называл ее “трагедией языка”. Он старался создать “мир безликого”, презентованный механическими полулюдьми, “персонажами без идентичности”, героями-марионетками. Сорить и Мартини – рабы штампов, прописных истин и здравого смысла.

Они испытывают удивление найбуденнишим вещам (мисис Мартин сообщает своим друзьям, которая видела “кое-что необыкновенное”: мужчины, который “завязывал шнуровку на башмачке”), тем не менее о найфантастичниши розмирковують с олимпийским покоем.

Ежен Йонеско, который всегда охотно комментировал свои пьесы и высказывался на театральноестетични темы, говорил о том, что реализм “настоящей реальности не достигает. Он суживает ее, разрежает, фальсифицирует, дает искривленную перспективу”.

Приблизиться же к реальности способный, за Йонеско, лишь тот художественный мир, который обращается к средствам неправдоподобного, использует парадокс, гротеск, бурлеск, карикатуру.

Э. Йонеско писал: “В театре разрешено все”. Он мечтал о таком театре, где можно “беспредельно увеличивать труп” или “превращать коня в черепаху”, и это воспринималось бы как обычное и естественное.

Целью драматурга было создание “нового театрального синтеза”, в котором должны объединиться “антагонизмы”: “трагедия и фарс, проза и поэзия, реализм и фантастика, будничное и исключительное”.

Условность, фантастика, гротеск некогда не были для Йонеско самоцелью: они оказывали содействие глибшому художественному овладению действительности.

Так, фантастические элементы, который их вводил автор в драму “Амедей, или Как его избавиться”, имели, по его словам, “разрушать и за контрастом подчеркивать реализм”.

А самый смысл пьесы “Картина”, отмечал драмтург в ремарке, “может оказаться и стать правдоподобным лишь… с помощью неправдоподобного”.

Персонажи-Автоматы “Голомозои певицы” ведут алогичные беседы, рассказывают абсурдные истории.

Так, Головпожежник, что появляется в Смитив, рассказывает серию “експериментальнуих басен”, беря обещание не слушать, а Смитова служанка Мэре читает бессмысленную поэму “Пламя”, посвященную Головпожежнику.

Вершиной “антитеатра” Йонеско есть его пародийная “сцена узнавания”, в которой супружество Мартинив, что пришли к своим друзьям Смитив, устанавливают ряд “удивительных совпадений”.

Выясняется, что они оба родом из Манчестера, выехали оттуда пять недель назад, вдвоем ехали одним влечением второго класса (“В Англии уже нет вагонов второго класса, но я и дальше ими езжу”, – говорит мужчина), в одном купе достались к Ло

Источник: https://lit.ukrtvory.ru/ezhen-jonesko-i-ego-pesy/

Эжен Ионеско

Ежен Йонеско

Когда отгремела Вторая мировая, люди всего мира стали задумываться, как могло так выйти, что в средине цивилизованной Европы возник фашизм. Больше всего человечество волновал вопрос, как умные, образованные и добрые люди допустили истребление миллионов сограждан лишь по той причине, что они были другого происхождения.

Одну из первых попыток объяснить возникновение фашизма и подобных ему движений сделал французский писатель Эжен Ионеско. «Носороги» (в другом переводе «Носорог») – это пьеса, в которой он описал механизм возникновения в обществе чуждого явления, который постепенно превращается в норму.

Биография Эжена Ионеско

Родился драматург в Румынии в 1909, так как его отец был оттуда родом, а мама была француженкой. С самого детства мальчик говорил на нескольких языках, в том числе на французском. С началом Первой мировой отношения между родителями паренька испортились, и они расстались. Мать забрала детей и уехала на родину, во Францию.

Когда Эжен Ионеско подрос, он пробовал жить с отцом в Румынии. Здесь он поступил в университет Бухареста, планируя преподавать французский. Но в 1938 вернулся на родину матери и остался жить в Париже навсегда.

Свои первые стихи Ионеско писал на румынском языке, а за годы жизни в Румынии стал забывать французский, так что, вернувшись во Францию, ему заново пришлось осваивать второй родной язык.

Становление драматурга

Еще во время учебы в Бухаресте Эжен застал зарождение популярности профашистских движений. Однако самому драматургу эта увлеченность окружающих казалась дикой, позже этот опыт стал темой «Носорогов» и других его произведений.

Вернувшись в Париж, Ионеску пишет диссертацию о Шарле Бодлере, а также активно занимается написанием собственных произведений. Наиболее прославили Ионеско пьесы, однако также он писал и рассказы, эссе.

Как драматург Эжен дебютировал в 1950-м с пьесой «Лысая певица», которую написал под воздействием самоучителя английского языка. Именно это произведение стало классическим примером «театра абсурда» — литературного направления, коего придерживался в своем творчестве Ионеско.

Умер Эжен Ионеско в марте 1994-го. Наибольшую популярность имели среди творческого наследия пьес Ионеско «Носорог», «Лысая певица», «Стулья», «Бескорыстный убийца», «Макбет», «Воздушный переход» и другие.

Истоки пьесы «Носорог» («Носороги»)

После успеха своей первой пьесы драматург активно оттачивал свое умение писать в жанре абсурда и парадокса. Отрицая реализм театральных постановок, он считал, что необходимо вернуться к истокам, когда все пьесы были полны скрытых символов и полунамеков.

В конце пятидесятых годов, когда Европа потихоньку восстанавливалась после войны, многие стали задумываться о причинах появления фашизма, опасаясь повторения такой трагедии. Будучи противником любой тоталитарной системы еще со времен обучения в Румынии, как никто был знаком с этой темой Эжен Ионеско.

«Носороги» («Носорог») – так называлась его новая пьеса, опубликованная в 1959-м. В этом же году состоялась ее постановка в театре Дюссельдорфа.

Пьеса состоит из трех действий. В первом возле кафе на площади садятся два товарища, Жан и Беранже. Жан отчитывает своего приятеля, который, видимо, вчера немало выпил и еще не успел прийти в себя. Внезапно мимо них пробегает носорог.

Все вокруг испуганы и обсуждают это из ряда вон выходящее событие, высказывая свое негодование. Один лишь Беранже равнодушно относится ко всему, пока в кафе не входит очаровательная Дэзи, в которую мужчина влюблен.

Тем временем Жан читает ему мораль о правильном образе жизни и в конце концов Беранже соглашается посвятить сегодняшний вечер культурному развитию.

Внезапно слышится гул и выясняется, что носорог только что раздавил кошку хозяйки. Все спорят, сколько было носорогов, и как они выглядели. Беранже неожиданно заявляет, что в пыли, которую поднял пробегающий носорог, ничего нельзя было рассмотреть. Жан обижается на него, оскорбляет и уходит. А расстроенный мужчина заказывает выпивку и решает отказаться от намеченной культурной программы.

Второе действие пьесы Ионеско «Носорог» разворачивается на службе Беранже в конторе. Здесь все активно обсуждают носорогов и необъяснимое увеличение их количества. Они спорят, ссорятся, высказывают различные мнения, пока не осознают, что их сослуживец Беф так и не пришел на работу.

Вскоре приходит его супруга и с ужасом рассказывает им о пропаже мужа, а вслед за ней прибегает гигантский носорог. Неожиданно мадам узнает в нем своего мужа, и зверь отвечает на ее зов. Сев ему на спину, она уезжает домой.

Дэзи вызывает пожарников, чтобы они помогли работникам конторы спуститься вниз, так как носорог Беф сломал лестницу. Выясняется, что в городе уже огромное число носорогов, и их количество растет.

Один из работников Дюдар предлагает Беранже пойти выпить вместе, но тот отказывается, так как решает пойти к Жану и помириться с ним.

Придя в квартиру друга, Беранже видит, что тот нездоров. Постепенно практически на глазах героя его друг превращается в носорога. Испуганный мужчина зовет соседа на помощь, но тот уже сам стал зверем. Взглянув в окно, Беранже видит, что на улице множество носорогов уже крушат скамейки. В испуге он убегает к себе домой.

Третье действие пьесы Эжена Ионеско «Носорог» происходит в квартире Беранже.

Он чувствует себя больным, и к нему приходит его сослуживец Дюдар. В процессе беседы Беранже все время кажется, что он сам превращается в носорога. Это ужасно пугает его.

Однако гость успокаивает мужчину, говоря, что это нормально, ведь носороги довольно милые, хотя слегка неотесанные существа. Выясняется, что многие уважаемые жители города, в частности Логик, уже давно стали носорогами и чувствуют себя великолепно.

Беранже в ужасе от того, что столь благородные и рассудительные граждане выбрали такой путь.

Тем временем в квартиру прибегает Дэзи. Она сообщает мужчинам, что их начальник тоже стал носорогом, чтобы не отставать от этого ныне уже модного явления. Беранже размышляет над тем, что носорогов можно как-то изолировать от людей, чтобы остановить рост их популяции, но гости убеждают его, что родственники носорогов будут против, а также защитники прав животных.

Дюдару явно симпатична Дэзи, правда, он ревнует ее к Беранже, поэтому покидает своих собеседников и сам превращается в носорога добровольно.

Оставшиеся вдвоем Дэзи и Беранже напуганы, так как отовсюду слышен рев животных, даже по радио. Вскоре девушка меняет свое мнение, решив что носороги достойны уважения и, получив пощечину от возмущенного Беранже, уходит в стадо.

Мужчина остается один, он размышляет о том, нужно ли ему быть носорогом. В результате он ищет ружье, готовясь защищаться до последнего.

Главный герой пьесы — Беранже

Все действие, происходящее в пьесе Ионеско «Носорог», сосредоточено вокруг Беранже.

На фоне других респектабельных жителей городка он кажется изгоем. Неопрятный, непунктуальный, часто говорящий невпопад, мужчина раздражает окружающих, даже лучшего друга Жана. При этом он абсолютно никому не вредит, разве что самому себе.

Однако с развитием действия оказывается, что главная вина Беранже только в том, что он не стремится соответствовать общепринятым нормам или моде. Так, когда все в кафе заняты наблюдением за носорогами, мужчина думает о любимой девушке. Кроме того, он не старается врать, чтобы влиться в коллектив, и случайно обличает во вранье окружающих.

В отличие от рациональных жителей города, Беранже живет чувствами. Он влюблен в Дэзи и из-за нее не замечает окружающих проблем. Кроме того, мужчина, явно смахивающий на алкоголика, ценит дружбу намного больше, чем правильный во всех отношениях Жан. Ведь чтобы помириться с ним, Беранже отказывается даже пойти выпить.

Еще одно отличие – чувство своей неполноценности. Когда в городе еще все спокойно, герой выглядит неблагополучным на фоне окружающих. И когда все жители по разным причинам становятся зверьми, отказавшись стать носорогом, Беранже снова чувствует себя не таким, как все.

Эжен Ионеско «Носороги»: анализ

Если сегодня стиль пьесы и высказанные в ней идеи выглядят обычными, то на момент своего появления в шестидесятые годы она была чем-то новым, выделяющимся.

Этому способствовало то, что данная пьеса включала в себя все особенности театра абсурда, которые выделял в этом направлении Эжен Ионеско («Носороги). Критика восприняла пьесу положительно, в частности, они сочли это произведение антифашистским.

Однако сам автор негативно отнесся к подобной трактовке своего произведения, утверждая, что его идеи были гораздо шире, но каждый волен трактовать их по своему усмотрению.

В своем произведении писатель активно протестовал против любых тоталитарных идей, превращающих людей в покорную серую массу, уничтожающих индивидуальность.

В данной пьесе четко прослеживаются такие особенности театра абсурда, как отрицание реализма – все события кажутся фантастическими и лишенными смысла. Зрители и читатели понимают что произошло, однако почему люди вдруг стали обращать в носорогов (наказание за грехи, проделки НЛО или еще что-то другое), никто не знает.

Рациональное, прагматичное мышление, которое Ионеско считал виной всех проблем, также критикуется в пьесе. Единственный поступающий нерационально персонаж Беранже остается неуязвим для странной болезни, обращающей людей в носорогов.

Интересно, что в своей пьесе Эжен Ионеско описал все стадии технологии легализации любого чуждого обществу явления, которая только в девяностых годах двадцатого века была сформулирована и названа окном Овертона. Согласно ей любая идея, даже самая дикая, к примеру, каннибализм, может быть принята обществом как норма, пройдя шесть этапов: немыслимая, радикальная, приемлемая, разумная, стандартная и нормальная.

Сценическая судьба пьесы

После своего великолепного представления в парижском театре «Одеон» в 1960 была поставлена во многих странах мира драма «Носороги». Пьеса изначально воспринята была как антифашистская, поэтому на премьере некоторые герои были одеты в немецкую военную форму. Но с годами менялось ее восприятие, и новые режиссеры для передачи своего видения использовали иные приемы.

«Носороги» были поставлены на большинстве самых известных сцен мира, и величайшие актеры театра и кино почитали за честь играть в этой пьесе. Впервые роль Беранже исполнил французский актер Жан-Луи Барро. Позже этого персонажа играли такие известные артисты, как Виктор Авилов, Кирилл Пирогов, Лоуренс Оливье, Бенедикт Камбербетч и другие.

Судьба «Носорогов» в СССР

Став признанным антифашистским произведением, после премьеры «Носороги» появились в СССР только через пять лет. Пьеса была напечатана в «Иностранной литературе».

Но ее скоро запретили, так как идеи, выраженные в «Носорогах», критиковали коммунизм и социализм. Однако это не помешало распространению пьесы. Ее текст переписывался, перепечатывался и передавался из рук в руки.

А запрет добавил этому произведению невиданную популярность.

В 1982-м пьесу поставил один из любительских московских театров. Однако почти сразу после премьеры спектакль закрыли, и до Перестройки не разрешали ставить. Однако после прихода к власти Горбачева «Носороги» начали свое победное шествие по лучшим сценам СССР, а потом и России.

Цитаты из «Носорогов»

Одним из неотъемлемых элементов театра абсурда считал игру слов Ионеско. «Носорог» (цитаты ниже) содержал в себе немало словесных парадоксов. К примеру, размышление Логика о кошке.

Или небольшой диалог о детях:

— Я не хочу иметь детей. Такая скукотища. — Как же ты тогда собираешься спасать мир?

— А зачем нужно его спасать?

Также глубоки размышления героев об истине: «Зло иногда причиняешь случайно, совсем не желая этого, или нечаянно поощряешь его».

По прошествии более чем пятидесяти лет после премьеры пьеса Ионеско «Носороги» по-прежнему не теряет своей актуальности и ставится во многих театрах мира.

Источник: https://FB.ru/article/254038/ejen-ionesko-nosorog-kratkoe-soderjanie-analiz

Реферат: Ежен Йонеско

Ежен Йонеско

на тему:

Ежен Йонеско

Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 р. у місті Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати — француженкою. 1913 р.

родина переїхала до Парижа, з яким Йонеско-старший пов'язував надії на успішну юридичну кар'єру.

За три роки він, покинувши дружину з двома дітьми, повернувся до Румунії, де невдовзі створив нову сім'ю.

Тягар турбот ліг на плечі матері. Аби прогодувати дітей, вона була змушена братися до будь-якої роботи. Ця ніжна жінка, яка без нарікань терпіла важку працю та гнітюче відчуття занедбаності, ста­ла для майбутнього письменника прообразом гіркої людської самот­ності.

Однак попри те, що з раннього дитинства Ежен стикнувся з надірваністю людських стосунків і доль, дитинство залишило в його пам'яті відчуття свята.

Воно й було джерелом його зачудування світом: «Це, — згадував письменник, — час дива та дивовижного: ніби з пітьми випірнув сяючий, новенький і зовсім дивний світ. Дитинство закінчується у той момент, коли речі перестають дивувати.

Як тільки світ починає видаватися вам знайомим, як тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими. Світ феєрії, дива перетво­рився на щось звичне, на кліше. Таким новим був рай, світ у перший день творіння…»

Свято дитинства завершилося 1922 p., коли Ежен із сестрою пе­реїхали до Бухареста. Життя в сто­лиці Румунії було затьмарене постійними конфліктами з бать­ком, людиною егоїстичною та дес­потичною. Однак тринадцяти ро­кам, прожитим на румунській землі, Йонеско завдячував і своєю освітою, і залученням до румунсь­кої культурної традиції, і першими літературними спробами.

Навчання у бухарестському ліцеї вимагало серйозних занять румунською мовою, якої до цього часу Йонеско майже не знав. Зану­рюючись у стихію нової мови, він дедалі більше відходив від фран­цузької.

Досвід «забуття» та нового «пізнання» смаку слів, коли розлу­чені думка і звук знову сполучаються, набуваючи нової єдності та яскравості, пізніше вплівся у мовну тканину п'єс Йонеско, зумовивши притаманну їм гру слів і зі словами.

1929 р. Ежен вступив до Бухарестського університету, де студіював французьку мову та літературу. За студентських років він почав друкуватися: 1931 р. вийшла в світ збірка поезій, написаних румунською мовою, а 1934 р. — книжка

з виразно авангардистською назвою «Ні», що містила добірку літературно-критичних статей.

Посилення тоталітарних тенденцій у суспільно-політичній атмосфері Румунії 30-х років негативно впливало на духовний стан молодого літератора.

Тому, скориставшись нагодою — про­позицією писати у Парижі докторську дисертацію («Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера»), він з радістю залишив Бухарест. Ще добрих десять років Е.

Йонеско існував «між двома батьківщинами», періодично проживаючи то у Румунії, відносини з якою ставали дедалі напруженішими, то у Франції, де задля фізичного виживання був змушений зароб­ляти перекладами та коректорською роботою.

Початком нового періоду життя стало створення п'єси «Голомоза співачка» (1950).

Коли 1950 р. Нікола Батай, режисер паризького камерного театру «Ноктамбюль», поставив дивну п'єсу з не менш дивною назвою «Го­ломоза співачка», мало хто міг передбачити, що твір, який викликав обурення нечисленних глядачів і зливу критичних рецензій, стане прологом до потужного руху оновлення світової сцени другої полови­ни XXст.

Очевидно, і сам автор, на той час невідомий літератор, ство­рюючи свою дебютну драму як зухвалу «антип'єсу», не наважився б пророкувати їй щасливу долю. Через багато років, ставши метром те­атру, Е.

Йонеско згадував, як разом з акторами театральної трупи він заманював випадкових перехожих на виставу і як часто п'єса викону­валася лише для двох-трьох глядачів. Важко було тоді уявити, що «блискучий» провал, яким ознаменувалося сценічне народження «Голомозої співачки», був початком її майбутнього сходження до світової слави.

Позбавлена ознак сценічної дії та виразного драматич­ного конфлікту, ця п'єса згодом була перекладена багатьма мовами, включена до репертуарів найвідоміших театрів, покладена на музику та неодноразово екранізована.

А сталося так тому, що в «Голомозій співачці», як, до речі, і в інших п'єсах Йонеско, проступили обриси нової драматургії, для якої літературна критика знайшла промовисте визначення «театр абсурду». Сам митець доволі стримано ставився до цьо­го терміна.

Коректнішим, на його думку, було б визначати на­писані ним п'єси як «дивні», «парадоксальні». І в цьому був сенс: абсурдне у драмах Йонеско не було самоціллю. Створю­ючи абсурдні ситуації на сцені, оздоблюючи їх оригінальними театральними ефектами, драматург насамперед прагнув висло­вити своє здивування буттям.

Здивування, крізь яке, немов вода крізь пісок, безслідно проходять всілякі філософські та обивательські пояснення, соціологічні теорії та моральні вчення, ідеологічні та релігійні доктрини.

Адже жодне із численних тлумачень, твердив Йонеско, не дає відповіді на головні запи­тання — як і чому створений світ, у чому мета й сенс життя, чим є людина і чому вона є смертною попри те, що вміщує у своїй свідомості цілий Всесвіт, з його «музикою сфер» і чорними сон­цями меланхолії…

Повернути глядачеві первинне зачудуван­ня чистим існуванням, відтворити на сцені відкриття не­сподіваного у звичному плині життя і у такий спосіб відновити вищу реальність переживання буття — ось чого прагнув у своєму театрі Е. Йонеско.

Найяскравішими його творами для сцени вважаються п'єси «Урок» (1950), «Жертва обов'язку» (1952), «Стільці» (1952), «Етюд для чотирьох» (1954), «Безкорисливий вбивця» (1957), «Носороги» (1959), «Повітряний пішохід» (1963) та ін. Взагалі ж перу Йонеско належить понад три десятки п'єс. Крім драм, митець писав також прозові твори (збірка оповідань «Фото­графія полковника», роман «Самотній»), спогади, есе, публі­цистичні статті тощо.

28 березня 1994 p. E. Йонеско помер. Його ім'я поряд з іме­нем С. Беккета стало емблемою руху оновлення драматургічної естетики другої половини XXст.

«Кожне життя — єдине. Кожне — світ… — писав Йонеско в есе «Розкришені думки». — Прожити життя — значить пережити світ по-своєму, по-іншому, несподівано». Звідси — проголошу­вана ним цінність самотності.

Поширену серед критиків думку про те, ніби його театр — «це стогін самотньої людини, яка не вміє спілкуватися з іншими людьми», Йонеско спростовував твердженням, що самотність — річ украй необхідна і що біди сучасної людини спричинені саме дефіцитом можливості бути наодинці з собою, можливості без перешкод опановувати «імперію» індивідуального буття.

Головним ворогом самотності, за Йонеско, є дух колек­тивізму. Він набуває різних форм, починаючи з тоталітарних режимів, що знищували цілі народи, і закінчуючи невинними спортивними іграми, які збирають на стадіонах натовп

глядачів, доведених до істерії. Незалеж­но від миролюбної чи агресивної спрямо­ваності, переконував французький письменник, дух колективізму розчиняє особистість, вбиває індивідуальність, а відтак — і людське єство.

Феномен знеособлення людей набуває трагііронічного гротескного забарвлення у п'єсі «Носороги», в основу якої покла­дений абсурдно-фантастичний сюжет ма­сового перетворення людей на носорогів.

На тлі цієї пошесті лише головний герой, Беранже, зберігає свою людську подобу, через що й потрапляє у ситуацію проти­стояння натовпу.

Поштовх до написання твору, зазначав автор, надали враження французького письменника Дені де Ружмона від демонстрації на­цистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 р. «Дені де Ружмон, — роз­повідав Йонеско, — бачив цей натовп, який поступово поглинала якась істерія.

Здалека люди з натовпу, як шалені, вигукували ім'я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням зростала хвиля психозу, що захоплювала дедалі нових людей. Цей безум, ця маячня спочатку здивували оповідача.

Однак, коли Гітлер підійшов ближче, він і сам відчув, що безум от-от захопить і його, що він «на­електризований» заразною маячнею. Він уже готовий був піддатися цій марі, але тут щось піднялося з глибин його єства і почало протидіяти колективному урагану…

У цей момент повстало все його єство, все те, що було «ним», — жодних аргументів проти, розум був ні до чого».

Розповідь очевидця містила — в стислому і ще не «зашифрова­ному» вигляді — зародок задуму «Носорогів».

У ній простежу­ються тенденції, які виокремилися в п'єсі у дві провідні темати-ко-сюжетні лінії — розвиток колективної істерії (у драмі — по­шесть «оносорожування») та ірраціональний опір одинака масо­вому психозу (у драмі він утілився в образі Беранже).

Утім, слід зауважити, що змальовуючи бунт головного героя проти хвороби жахливого «омасовлення», драматург певною мірою спирався і на власний досвід. Адже, перебуваючи всередині процесу «колек­тивістських мутацій» свідомості співгромадян у Румунії 30-х років, він усвідомив високу ціну самозбереження особистості.

Для розуміння проблематики та поетики «Носорогів» важливо ма­ти на увазі її літературний контекст. З-поміж літературних чинників, що вплинули на художню своєрідність п'єси, Е. Йонеско називав «Перевтілення» Ф. Кафки.

Ця новела була прочитана ним під дещо несподіваним кутом, а саме, як історія пробудження «чудовиська» у звичайній людині.

Таке сприйняття кафківського твору збіглося з провідною у художньому світі Йонеско емоцією здивування і люд­ською природою, в якій причаїлися тваринні інстинкти, і історією, що з давніх-давен і до сьогодні повниться жахливими виявами люд­ських звірств.

Відповідно до такого тлумачення метаморфози кафківського героя, драматург розгорнув на сцені яскраве видовище колективних «перевтілень» — масовий тріумф «чудовиськ», які вивільнилися з глибин людських індивідуальностей.

Цим, до речі, п'єса Йонеско відрізнялася від близького їй епохаль­ного літопису чуми, створеного А. Камю, де пошесть була інакомовним утіленням насамперед абсурду зовнішнього. Йонеско ж наголо­сив на абсурді, притаманному внутрішньому світові особистості.

Показуючи широким планом перетворення на носорога героя на ім'я Жан, драматург відтворює динаміку росту «внутрішнього чудови­ська» і його остаточної перемоги над цивілізованою і гуманною части­ною особистості.

У гаслах про пріоритет первісної сили над цінностя­ми моралі та культури, які проголошує цей герой під час свого пе­ревтілення, лунає відгомін ніцшеанської ідеї «надлюдини».

Отже, вигадане французьким драматургом «оносорожуван-ня» постає поряд із такими знаковими метафорами мо­дерністської літератури, як перевтілення Грегора Замзи у Каф­ки та оранська чума у Камю. Так само, як її попередниці, ця метафора не зводилася до однозначного тлумачення. Скажімо, до інакомовного зображення фашистської навали.

Йонеско по­переджав: «»Носороги», — звичайно, антифашистська п'єса, однак це ще й п'єса, спрямована проти всіх видів колективної істерії і проти тих епідемій, що вбираються в шати різно­манітних ідей та розумності, залишаючись при цьому небез­печними епідемічними захворюваннями…

» Отже, «оносорожування» — це й сліпе служіння людських «мас» ідеї рево­люції, і тоталітаризм будь-якого ґатунку, і конформізм, який набуває розмаху суспільного явища, і навіть мода або єднання спортивних чи музичних «фанів» на стадіонах. Інакше кажу­чи, це узагальнення розмаїтих форм «омасовлення».

І не самі по собі ці форми цікавили драматурга (розбіжності між ними у п'єсі іронічно представлені різницею між одно- і дворогими носорогами), а власне сутність процесу колективних мутацій.

Простежуючи етапи цього процесу, Йонеско відкриває у нібито абсурдній навалі «оносорожування» певну логіку, яка відображає закономірності поширення будь-якої колективної ідеї.

Розповсюджуючись ушир і в глиб суспільства, захоплю­ючи спершу тих, хто легко піддається спокусі «омасовлення», далі — горезвісну більшість, що з покірністю стада прямує за ватажком і, врешті-решт, «останніх з могікан», які начебто сподівалися вистояти перед хвилею знеособлення, пошесть знищує всі цінності людського життя. Обов'язок і дисципліна, декларовані Жаном, віра Логіка у всесилля розуму, політич­ний активізм Ботара, пріоритет комфорту, обраний Дударом, ідея чесного служіння порядку, що її сповідує Папільйон, — все це з легкістю опереткових декорацій ламаєть­ся під натиском «оносороженої маси». Йонеско демонструє на сцені парад збанкрутілих «сенсів життя», їхнього перероджен­ня у шаблони суспільної думки. За його логікою, саме мислення

стереотипами робить людину сприйнятливою до колек­тивістських ідей. І вистояти під натиском колективної істерії може лише людина, свідомість якої не спотворена стереотипами.

Такою людиною у п'єсі постає Беранже.

Його бунт — не при­критий жодними гаслами, не підтриманий жодними доказами «здорового глузду», не зігрітий жодними надіями, інтуїтивний і природний, майже по-дитячому наївний, надихається приро­дженою нездатністю бути «елементарною часткою» «оносороже­ної маси». Цей бунт і є вищим виявом людяності, адже він ствер­джує індивідуально-неповторну своєрідність особистості.

«Мене вражає успіх цієї п'єси, — одного разу поділився своїми сумнівами драматург. — Та чи розуміють її люди як слід? Чи розпізнають у ній той страхітливий феномен омасов­лення, про який я говорю? А головне, чи всі вони є особистос­тями, які мають душу, єдину і неповторну?» Над цими запи­таннями не завадить замислитися і сьогоднішньому читачеві «Носорогів».

Источник: https://www.bestreferat.ru/referat-281617.html

Refy-free
Добавить комментарий